- Розкажіть трохи про себе. З яких причин у 1964 році Ви виїхали з Чехословаччини до США? Яку роль це відіграло у Вашій долі?

Павло Черні: Моя сім’я емігрувала з Чехословаччини у 1964 році, коли я ще був тінейджером. Того року країна на кілька місяців частково відкрила кордони для кількох сотень сімей за умови, що вони відмовляться від чехословацького громадянства. Відтоді як у 1948 році до влади в країні прийшли комуністи, ми були першою родиною, яка легально емігрувала до США разом з дітьми.

Чеський паспорт тоді одержати було порівняно просто, однак на отримання американської візи нам знадобилося багато місяців, оскільки у США не було імміграційної квоти з Чехословаччини.

Спочатку я відчував себе дуже нещасливо у США. У величезному Лос-Анджелесі в ті часи було всього 4 маленьких театри (менше 99 місць для глядачів), пара будинків, куди приїжджали на гастролі шоу з Нью Йорка … Ані опери, ані балету, а Музей мистецтв тільки-но будувався. Коли я пішов до школи, всі тільки й запитували в мене, чи було у нас там, у Чехословаччині, радіо (ніхто не вірив, що у нас вже багато років, як було і ТБ!), сучасний туалет зі змивним бачком тощо. Я відчував себе якимось раритетом, виставленим на показ.

Ніколи не забуду перше Різдво в Лос-Анджелесі. Я звик до того, що на Різдво в Празі, на Карловому мосту, статуї і вуличні лампи були вкриті снігом, а різдвяні ярмарки – сповнені народу. У Лос-Анджелесі я теж бачив ялинкові базари, але ялинки ці були штучними, зі штучним снігом на них і, що особливо вражало, різного кольору – рожеві, ніжно-блакитні, навіть помаранчеві в чорну смужку! Мене зовсім не цікавила політика, я тільки хотів повернутися до своєї рідної школи, до друзів і до знайомих місць…

Мій дядько дав гроші на моє навчання і буквально змусив мене вивчати економіку, до якої я не відчував ніякої цікавості. Роком пізніше я збунтувався і вступив до театрального департаменту UCLA (Каліфорнійський Університет у Лос-Анджелесі)  вивчати кіно.

Чотири роки по тому, коли мені загрожувала небезпека бути відправленим до В’єтнаму, я вирішив повернутися до Праги, де отримав стипендію відомої кіноакадемії FAMU і роботу асистента у декількох режисерів чеської Нової хвилі (тоді у Празі було ще мало людей, які добре володіли англійською мовою). Я прибув 21 липня 1968 року, а за місяць танки Варшавського договору вже котилися вулицями міста.

Перші два роки після подій 1968 року гайки ще не були міцно закручені, і я продовжував вчитися і писати сценарії для празького телебачення. Також ставив спектаклі в театрі і зняв як режисер кілька професійних фільмів для ТБ і для студії «Kratky Film» (студія короткометражних фільмів). Я також працював асистентом на дивовижному фільмі Іржі Менцеля «Жайворонки на нитках», який, до речі, був одразу ж заборонений.

У травні 1972 року я підписав контракт на поставлення двох повнометражних художніх фільмів. Один за оповіданням радянської письменниці Наталії Баранської «Тиждень як тиждень», і інший – за класичним чеським романом «Балада про гірника». Тоді ж, на початку липня, я одружився, і ми, молодята, вирушили до Лос-Анджелеса відвідати моїх батьків. Коли в серпні я зібрався назад до Праги, щоб розпочати підготовку до зйомок, мені було відмовлено у чехословацькій візі. Я надіслав копію контракту до чехословацького посольства у Вашингтоні з проханням пояснити причину відмови, але у відповідь отримав лише коротке повідомлення:

«Ми не зобов’язані пояснювати причини.

Підпис

Перший секретар посольства Чехословаччини».

Це було кінцем моєї кар’єри кінорежисера. Я залишився в США без своїх фільмів (вони виявилися замкненими в деяких празьких сейфах), без контракту і без чіткого розуміння, які матеріали я можу надати американським продюсерам. Після 4 років захоплюючого навчання і роботи з видатними режисерами чеської Нової хвилі я виявився абсолютно непристосованим до реалій американського кінобізнесу. Я наївно пропонував продюсерам сценарії, які більше пасували Інгмару Бергману, ніж Інгрід Бергман. Кілька років я пропрацював нічним продавцем у виновій крамниці, де часом зіштовхувався зі збройними пограбуваннями. І лише згодом мені вдалося знайти роботу викладача театрального мистецтва в декількох коледжах і університетах, а також асистента режисера та локейшн-менеджера.

- Чи не шкодуєте Ви, що виїхали?

П.Ч.: Двадцять років, прожитих без жодної можливості повернутися до Праги, були вкрай важкими. Я не припиняв шкодувати, що покинув батьківщину. І не лише через її красу, але й тому, що після багатонадійного початку кар’єри кінорежисера я так і не зміг звикнути до ролі слуги інших режисерів і продюсерів, які здебільшого розумілися на кіно набагато менше за мене.

Зрештою США стали моєю «названою» батьківщиною, я звик до тамтешнього стилю життя, і незважаючи на те, що мені просто необхідно щороку побути в Празі хоча б пару тижнів, я вже не зможу жити там на постійній основі.

- Як народилася ідея заснувати компанію «THE FILM OFFICE»?

П.Ч.: Моя робота як одного з найвідоміших і бажаних локейшн-менеджерів у Голівуді дозволила мені заснувати власну компанію «EAST EUROPEAN FILM OFFICE», котра минулого року була перейменована на «THE FILM OFFICE» (це було зумовлено зростанням компанії). На початку 1990 року до мене звернулися з проханням очолити делегацію «ХХ Century Fox», яка вивчала можливості кіновиробництва у Східній Європі. З урахуванням мого знання мов (я розмовляю сімома мовами) і життя у багатьох країнах Східної Європи це був досить логічний вибір. Наша делегація відвідала Східний Берлін, Прагу, Брно, Відень, Будапешт, Загреб і, під кінець подорожі, Варшаву та Краків. Мені довелося укласти величезну кількість контрактів, і таким чином я вирішив заснувати власну компанію, яка б допомагала американським продюсерам знімати кіно у Східній Європі. Я почав з укладання угоди з празькою кіностудією «Баррандов», ставши її представником в Голівуді. По тому були такі самі угоди з кількома студіями як у Празі, так і в Будапешті. Я допоміг реалізуватися кільком проектам, однак несподівано з’явилися конкуренти. Одного разу, в гостях у керівника «Universal Studios», з яким я збирався обговорити умови сервісу, пропонованого моєю компанією, він раптом сказав мені: «Павло, забудь про Прагу і Будапешт! Всі і завжди там знімали. Ти знайди мені нові країни з менш відомими локаціями і нижчими цінами!» Саме після цього я зв’язався з компаніями в Румунії, Латвії, Україні, Сербії та Хорватії. Так мені довелося змінити назву компанії, тому що вона представляла не лише Східну Європу, але й інші частини світу. До наших контактів додалися Росія, Бразилія, Аргентина, Ісландія, Йорданія. Зараз ми готові додати до цього переліку ще й Албанію, Косово і Мальдівські острови. Хто знає, куди нас приведе цей процес!

Відповідно до зростання моєї компанії вже не лише мені доводилося просити голлівудських продюсерів і керівників студій зустрітися і поговорити. Несподівано все частіше стали надходити прохання з їхнього боку – ознайомити з цінами в різних країнах і презентувати альбоми локацій, які ми можемо запропонувати.

Не так легко знайти проект. Багато великих студій мають свої представництва в Європі (переважно в Лондоні) і використовують їх як «міст», котрий з’єднує з європейськими кіновиробниками. На «мої країни» найчастіше припадають зйомки рекламних роликів або окремих сцен для американських блокбастерів.

- Розкажіть, яким Ви бачите нинішній стан кіноіндустрії в США і в світі? Які основні тенденції розвитку американського кіно?

П.Ч.: Голівуд зараз переживає кризу. Відтоді як «Щелепи» Стівена Спілберга принесли сотні мільйонів доларів, студії не бажають робити мало- або навіть середньобюджетні фільми. Це ніша тільки для невеликих незалежних компаній. Такі студії як «Universal», «Warner Brothers», «Paramount», «Sony» давно перетворилися на величезні індустріальні компанії, спрямовані лише на прибуток. Саме тому під час кожного свята влітку або взимку кінотеатри переповнені потужними блокбастерами, які коштують понад сто мільйонів доларів і повинні в рази окупити вкладені в них кошти. Ніхто не хоче ризикувати. Студії шукають той матеріал, який точно принесе гроші. Тому і з’являється така кількість нових версій старих фільмів, телесеріалів, екранізацій коміксів. При цьому кожен фільм повинен гарантувати 3, 4, 5 і більше продовжень! Навіть такий посередній фільм як «Пірати Карибського моря – 4» приніс майже мільярд доларів саме завдяки тому, що публіка всього світу бажає бачити те, що вже добре і неодноразово її розважило. Саме тому інші країни слугують лише екзотичною локацією для чергового «Мальчишника» або «Трансформерів».

Знову є попит на неодноразово випробувані європейські майданчики з добре розвиненою індустріальною інфраструктурою і професіоналами, які володіють англійською. Це стосується як Чехії та Угорщини, так і Болгарії, де нещодавно маленька американська компанія спорудила величезний студійний комплекс.

- Якими, на Ваш погляд, є перспективи ко-продукції?

П.Ч.: Останнім часом до мене надходять заявки від незалежних продюсерів на країни, котрі не знаходяться на осі Прага – Будапешт. Вони шукають відносно невідомі локації і не занадто високі ціни на сервіс. Я отримую 1-2 проекти щомісяця, але навчився не умлівати від захвату доти, доки у продюсера на банківському рахунку не з’являться якщо не всі гроші на виробництво, то хоча б частина. Таке відбувається рідко.

У Лос-Анджелесі майже кожен другий пише сценарій і мріє стати відомим у кіноіндустрії. Навіть за умови дійсно гарного сценарію немає гарантії, що ваш проект буде реалізовано, оскільки можливість знайти фінансування залежить від ваших персональних контактів і наявності першокласного агента або адвоката, здатного влаштувати вам зустріч з потрібним продюсером або представником студії. Звичайно, якщо ви дочка Френсіса Копполи, то у вас більше шансів знайти фінансування, ніж у якогось Джо Шмука! Особливо важливо мати потрібний проект в той необхідний момент, коли цей жанр модний і жаданий. Мого сина, який є чудовим сценаристом і режисером багатьох музичних кліпів, рік тому попрохали негайно написати сценарій для фільму жахів. Справа в тому, що ціла низка таких фільмів заробила купу грошей, і сценаріїв почало не вистачати. Він написав чудовий, дуже страшний, але й дуже елегантний сценарій. На жаль, просто перед тим, як він його здав, кілька фільмів жахів («Крик 3») з тріском провалилися, і раптом виявилося, що вже ніхто не бажає навіть прочитати цей сценарій. Півроку назад, якби ви мали права на який-небудь персонаж супергероя, то гарантовано б уклали угоду на фільм. Якою буде наступна примха? Хто знає?

- За якими критеріями Ви обираєте партнерів для своєї компанії в інших країнах?

П.Ч.: Коли я обирав партнерів, щоб представляти їх у США, я керувався кількома критеріями.

Іноземна компанія повинна бути високопрофесійною, з перевіреним досвідом сервісу або ко-продукції. Або, якщо цього немає, мати в наявності першокласні фільми чи рекламні ролики.

Компанія повинна мати можливість зібрати першокласну групу професіоналів, які вміють працювати 6 днів на тиждень по 8 годин. Фахівців, які не п’ють, не вживають наркотиків, не ухиляються від роботи.

Я намагаюся мати справу з великими компаніями, які дотримуються голлівудської етики. Моя власна репутація поставлена на карту. Якщо мій американський клієнт буде незадоволений, він не буде працювати не тільки з тією компанією, яку я порекомендував, але і зі мною назавжди відмовиться співпрацювати!

Звичайно, я також повинен довіряти керівникам іноземних компаній в сенсі того, що вони чесно будуть платити «THE FILM OFFICE» передбачені контрактом комісійні. Мені довелося відмовитися від співпраці з кількома компаніями, чиї податкові історії або фінансова репутація викликали підозру.

- Що Ви можете сказати в цілому про перспективу зйомок американських фільмів в Україні?

П.Ч.: У мене дуже великі надії щодо зйомок в Україні, тому що, по-перше, ця країна має велику традицію кіновиробництва, і, по-друге, вироблені тут фільми, які мені вдалося подивитися, високої професійної якості та високого рівня.

Україна має величезний вибір локацій, які можуть бути використані для зйомок фільмів найрізноманітніших жанрів.

Саме зараз ми домовляємося з однією американською компанією, якій потрібні зйомки у Чечні та в Москві. Так само, як Київ може легко замінити Москву (тут є все, крім Червоної площі), так і окремі частини Криму з мечетями і мусульманським населенням дуже схожі на Північний Кавказ.

Я сподіваюся, що як тільки кілька невеликих (за американською міркою) проектів будуть реалізовані в Україні, сюди спрямують погляд і інші продюсери. Звичайно, потрібна модернізація кіностудії ім. Довженка (подібно до кіностудій у Празі, Будапешті та Софії), а також створення кількох груп фахівців, які володіють англійською (важливо знати англійську термінологію!). Я маю на увазі кращих українських асистентів, операторів, освітлювачів, декораторів, бутафорів та ін.

Нехай мій український клієнт «FRESH PRODUCTION» і «THE FILM OFFICE» стануть піонерами кіносервісу і ко-продукції в Україні!

повернутися у список